Події, що відбулися у Давосі під час Всесвітнього економічного форуму, навряд чи можна розглядати як рядову дипломатичну новину. Презентація та підписання Статуту Ради миру (Board of Peace) — ініціативи, публічно запропонованої Дональд Трамп, — є показовою з точки зору глибших змін у підходах до миробудування та врегулювання конфліктів.
Йдеться не лише про чергову політичну ідею. Ми спостерігаємо спробу запропонувати альтернативну інституційну модель — поза класичними міжнародними структурами, з іншою логікою членства, ухвалення рішень і концентрації впливу. Саме тому цей документ потребує уважного аналізу: не з позиції симпатій чи антипатій, а з точки зору процедур, легітимності та реального потенціалу впливу.
Контекст: чому такі ініціативи взагалі з’являються
Система міжнародного миробудування переживає кризу довіри. Механізми, що десятиліттями вважалися основою глобальної безпеки, дедалі частіше стикаються з блокуванням, політизацією та обмеженою ефективністю. Це створює запит на «швидкі рішення», вузькі формати і персоналізовану відповідальність.
Саме в цьому контексті й з’являється Рада миру — як спроба відповісти на фрустрацію від складних, повільних і багатосторонніх процесів. Але швидкість і спрощення процедур завжди мають ціну, особливо коли йдеться про мир.
Що таке Рада миру з точки зору Статуту
Згідно з інформацією, оприлюдненою під час презентації та в подальшому висвітленні в міжнародних ЗМІ, Статут Ради миру:
- фіксує склад учасників (на старті — обмежене коло держав);
- описує різні формати членства;
- визначає процедури ухвалення рішень;
- надає ключову роль голові органу.
Це важливе уточнення: документ має інституційний характер, а не декларативний. Тобто йдеться саме про статут, а не про хартію цінностей чи політичну заяву.
Водночас Рада миру з самого початку формується не як універсальна платформа, а як вибіркова ініціатива. Значна частина держав, яким надсилали запрошення, утрималася від участі або публічно дистанціювалася від підписання документа. Це одразу ставить питання репрезентативності та довіри.
Членство: формальні правила і структурні ризики
Одним із найбільш дискусійних аспектів Статуту стало питання членства. Документ передбачає різні рівні участі, включно з можливістю «постійного членства», пов’язаного з істотними фінансовими внесками і розширеними правами впливу.
Навіть якщо окремі положення подаються як необов’язкові або такі, що можуть змінюватися, сама логіка прив’язки впливу до фінансового ресурсу є проблемною. У миротворчих і переговорних процесах це:
- підриває уявлення про рівність сторін;
- створює асиметрію впливу;
- зменшує довіру з боку тих, хто не має доступу до таких ресурсів.
Мир як процес погано поєднується з моделлю «клубу за внесками», навіть якщо вона прикрита мовою стабільності та безпеки.
Ухвалення рішень: колективність із сильним центром
Формально Статут передбачає ухвалення рішень шляхом голосування. Однак водночас він наділяє голову Ради миру надзвичайно широкими повноваженнями: формування порядку денного, затвердження або блокування рішень, визначення формату роботи органу.
З процедурної точки зору це створює гібридну модель:
- з одного боку — елемент колективності;
- з іншого — високу концентрацію влади в одних руках.
Такий підхід може виглядати ефективним у короткостроковій перспективі, але він істотно знижує автономію колективного рішення і підсилює залежність процесу від особистості керівника.
Легітимність і міжнародне право: ключова межа
Рада миру декларує правильні й зрозумілі цілі — припинення конфліктів, стабілізацію регіонів, сприяння миру. Водночас Статут Ради миру говорить правильні слова про мир, але не має опори на універсальні міжнародні інституції, які забезпечують легітимність і виконання таких рішень.
Це принциповий момент.
Міжнародне миробудування базується не лише на добрих намірах, а на:
- визнаному мандаті;
- юридичній обов’язковості рішень;
- механізмах примусу та відповідальності.
Без цього будь-який новий орган ризикує залишитися політичною платформою, а не інструментом реального врегулювання.
Європейський вимір: чому застереження ЄС не можна ігнорувати
Реакція Європейського Союзу та окремих європейських держав є показовою. Критика стосується не ідеї пошуку миру як такої, а:
- концентрації повноважень;
- прозорості процедур;
- співвідношення нової ініціативи з системою міжнародного права та мандатом ООН.
Для ЄС питання миру традиційно пов’язане з правилами, підзвітністю та довгостроковою стабільністю. Саме тому європейські застереження варто розглядати не як політичний спротив, а як інституційну критику моделі, що пропонується.
Висновок: не формат вирішує все
Презентація Статуту Ради миру в Давосі — це симптом ширшої тенденції: пошуку альтернатив класичному міжнародному миробудуванню. Такі ініціативи можуть виглядати привабливо через обіцянку швидких результатів і персоналізованої відповідальності.
Проте мир — це не лише досягнення домовленості. Це здатність зробити її легітимною, стійкою і виконуваною. І тут вирішальну роль відіграють не назви органів і не харизма лідерів, а прозорі процедури, довіра та вбудованість у міжнародну правову систему.
Саме тому ключове питання, яке ставить Статут Ради миру, звучить так:
чи може новий формат замінити інституційну довіру — і якщо ні, то яку реальну роль він здатен відігравати у глобальному миробудуванні?
Ольга Тютюн