Останні роки показали, наскільки втомленим є світ від затяжних конфліктів і складних переговорних форматів. На цьому тлі знову і знову з’являються ідеї про швидкий мир, нестандартні рішення та обхід бюрократії. Однією з таких ідей стала публічна пропозиція Дональд Трамп — створити умовний «комітет миру», «раду миру» - невелику групу ключових гравців, яка могла б оперативно домовитися про припинення війни.
Це не була оформлена дипломатична ініціатива, не проєкт міжнародної угоди і не інституційна модель. Радше — політична пропозиція, що добре відображає певний спосіб мислення: якщо великі багатосторонні формати не працюють або працюють надто повільно, їх варто замінити вузьким колом осіб із реальним впливом.
Саме цей момент — принцип ухвалення рішень — і є ключовим. Бо за словами «рада», «комітет», «група» чи «переговорна команда» завжди стоїть не лише політика, а й конкретна модель прийняття рішень зі своїми сильними сторонами та системними ризиками.
Чому форма ухвалення рішень має значення
У публічних дискусіях мир часто подається як результат «правильної домовленості». Водночас у практиці переговорів і медіації добре відомо: не менш важливо, як саме ухвалюється рішення, ніж те, про що домовляються сторони.
Різні моделі ухвалення рішень:
- по-різному розподіляють владу;
- по-різному враховують інтереси;
- по-різному впливають на готовність сторін виконувати домовленості.
Тому варто коротко розглянути основні способи ухвалення рішень, які застосовуються у складних колективних процесах.
Основні моделі ухвалення рішень
Одноосібне рішення
Рішення ухвалюється однією людиною або дуже вузьким колом.
Переваги: швидкість, ясність відповідальності, ефективність у кризових ситуаціях.
Ризики: обмежене бачення, ігнорування інтересів інших сторін, низька легітимність. У таких моделях результат повністю залежить від особистих якостей лідера — його досвіду, цінностей, уявлень про силу і компроміс.
Рішення більшістю голосів
Класична демократична процедура.
Переваги: формальна справедливість, прозорість, зрозумілі правила.
Ризики: тиранія більшості, відчуження меншості, саботаж виконання. У мирних процесах ця модель застосовується обмежено, адже сторона, що програла голосування, рідко сприймає результат як власний.
Кваліфікована більшість
Підвищений поріг згоди (дві третини, три чверті).
Переваги: вищий рівень підтримки рішень, запобігання радикальним крокам.
Ризики: блокування процесу, надмірний вплив окремих гравців із правом фактичного вето, повільність ухвалення рішень.
Консенсус
Рішення ухвалюється лише за відсутності принципових заперечень.
Переваги: висока легітимність, стійкість домовленостей, реальне врахування інтересів.
Ризики: тривалість, складність, можливість маніпуляцій і «розмитих» формулювань. Консенсус потребує значних ресурсів часу і високої зрілості учасників.
Делеговане рішення (комітети, контактні групи)
Сторони передають мандат обмеженій групі осіб.
Переваги: керованість, фокус, професійність.
Ризики: питання легітимності мандату, дефіцит довіри, складність імплементації рішень. Саме до цієї моделі належить ідея умовного «комітету миру», якщо вона не має чітких рамок повноважень і відповідальності.
Процедури не ухвалюють рішень — це роблять люди
Найбільша ілюзія будь-якої переговорної конструкції полягає в переконанні, що правильна процедура сама по собі забезпечить результат. Насправді будь-яка модель — це лише рамка. Наповнюють її конкретні люди зі своїми страхами, амбіціями, досвідом і межами.
В одноосібних моделях особистість лідера фактично стає процедурою. Його стиль мислення, здатність до рефлексії, готовність бачити наслідки визначають не лише зміст рішення, а й його ціну.
У моделях більшості або кваліфікованої більшості формальна рівність голосів часто приховує нерівність впливу. Харизматичні лідери, неформальні авторитети або блокуючі гравці здатні кардинально змінювати траєкторію процесу — як у бік відповідальності, так і в бік популізму.
Консенсусні моделі є найбільш вимогливими до особистісної зрілості. Без здатності витримувати невизначеність, чути неприємне і визнавати межі власної позиції консенсус легко перетворюється на мовчазний примус або нескінченне відкладання.
Делеговані комітети, навіть якщо вони виглядають нейтральними на папері, на практиці стають фільтрами реальності. Саме конкретні люди визначають, які варіанти вважаються можливими, а які — «нереалістичними», що називається компромісом, а що — поступкою.
Чому ідея «швидкого миру» така приваблива — і така небезпечна
Пропозиції на кшталт «комітету миру» апелюють до втоми від складних процесів і затяжних переговорів. Вони обіцяють швидкість і ясність. Проте в реальності мир — це не лише ухвалення рішення, а здатність сторін із цим рішенням жити і виконувати його.
Мирні процеси зазнають поразки не лише тому, що обрано «не той формат». Дуже часто причина глибша: формат не витримує людей — або люди не витримують формат.
Жоден комітет, яким би ефективним він не здавався на папері, не може замінити відповідальність, зрілість і готовність нести наслідки ухвалених рішень. Саме це, а не швидкість процедур, залишається ключовою умовою будь-якого сталого миру.
Ольга Тютюн