Ми дедалі частіше повертаємося до розмов минулого — політичних, дипломатичних, публічних. Читаємо фрагменти, цитати, спогади, намагаючись зрозуміти: де саме щось пішло не так. Але аналізуючи ці тексти сьогодні, ми майже ніколи не робимо однієї речі — не знімаємо з себе знання фіналу. Саме це знання і спотворює сприйняття, перетворюючи складні процеси на прості оцінки.
Чи можна назвати переговорами будь-яку розмову між сторонами конфлікту? Чи достатньо дипломатичної мови, зустрічей і заяв, щоб говорити про реальний переговорний процес? Ці питання знову постають, коли ми перечитуємо політичні розмови минулих років — уже знаючи, чим усе закінчилося.
Особливу увагу привертають контакти між Путіним та Джорджем Бушем-молодшим на початку 2000-х. Ці розмови часто подають як доказ політичної наївності, помилкового оптимізму або, навпаки, цинічного розрахунку.
Але перш ніж робити висновки, варто зупинитися і поставити кілька незручних, проте принципових запитань.
1. Пастка ретроспективного аналізу
Ми читаємо ці розмови, вже знаючи фінал.
І саме це — ключова проблема.
Психологія називає це ефектом ретроспективної ясності: коли результат відомий, він здається майже неминучим, а всі попередні сигнали — очевидними. З перспективи сьогодення легко побачити «червоні прапорці», легко дорікати за довіру або спроби діалогу.
Але в реальному часі ситуація виглядала інакше:
- майбутні події ще не мали форми;
- наміри сторін не були підтверджені системними діями;
- контексти були суперечливими, а альтернативи — невизначеними.
Ретроспектива спрощує складну реальність і перетворює аналіз на моральний суд.
Це зрозуміло з емоційної точки зору, але небезпечно з аналітичної.
2. Коли форма діалогу підміняє його зміст
Є ще одна, значно глибша проблема, ніж помилки оцінки ризиків.
Комунікація без спільних цінностей і добросовісності не є переговорами.
Це лише обмін репліками.
Переговори — це не сам факт розмови. Це не кількість зустрічей, не дипломатичний протокол і не ввічлива риторика.
Переговори можливі лише тоді, коли:
- сторони визнають одна одну суб’єктами;
- існує мінімальний спільний ціннісний каркас (правила, межі, відповідальність);
- домовленості розглядаються як зобов’язання, а не як тимчасовий інструмент.
Коли ж одна зі сторін:
- сприймає домовленості як тактичну паузу;
- використовує мову миру для виграшу часу;
- не визнає рівності чи легітимності іншої сторони,
— переговорів не відбувається.
Є лише імітація процесу.
3. Дипломатичний театр і його небезпека
Імітація переговорів особливо підступна, бо зовні вона виглядає переконливо:
- є спільні заяви;
- є символічні жести;
- є наратив «ми намагаємося домовитися».
Проблема в тому, що така форма діалогу створює ілюзію безпеки — і для політиків, і для суспільств. Вона знижує пильність, відсуває складні рішення й легітимізує бездіяльність.
Саме тому так важливо навчитися відрізняти:
- діалог як інструмент відтермінування;
- переговори як процес досягнення реальних домовленостей.
4. Порівняння, які прояснюють межі
Історія міжнародних переговорів дає достатньо прикладів для порівняння.
- Кемп-Девід — приклад реальних, болісних переговорів, де сторони визнавали одна одну і платили політичну ціну за домовленості.
- Осло — приклад процесу, який починався з мінімальної добросовісності, але зруйнувався тоді, коли вона перестала бути спільною.
- Численні контакти з авторитарними режимами демонструють, як форма діалогу може жити довше за його зміст.
Спільний маркер тут простий: там, де немає ціннісного ґрунту, домовленості не тримаються.
5. Чому цей аналіз важливий сьогодні
Ці тексти й розмови сьогодні читають не лише історики.
Їх читають не лише історики, політики, спеціалісти різних профелів, а просто люди, які знову чують заклики «поговорити».
І саме тут виникає небезпечна плутанина:
- між контактом і переговорним процесом;
- між вірою в силу діалогу і проєкцією власних цінностей на іншу сторону;
- між надією і самообманом.
6. Неприємний, але необхідний висновок
Не всі конфлікти можна вирішити переговорами.
Не всі процеси можна «врятувати» правильними технічними прийомами.
І не кожен, хто говорить мовою миру, має намір його дотримуватися.
Це не заперечує цінності переговорів як таких.
Навпаки — повертає їм чесність і межі застосування.
Іноді найточніший аналіз полягає в здатності визнати: у цьому випадку переговорів не було — був лише обмін репліками.
Ольга Тютюн