Останні дні читаю новини про кризу навколо Ірану і ловлю себе на професійній думці.
У переговорах часто трапляється одна помилка:
ми намагаємося передбачити інтереси іншої сторони за власною логікою.
Ми думаємо приблизно так:
це ж очевидно…
це ж у їхніх інтересах…
вони ж мають розуміти…
Але коли починається реальна розмова, виявляється, що інтереси іншої сторони значно складніші, ніж ми собі уявляли.
Саме тому спостерігати за тим, як будуються міжнародні коаліції, іноді дуже повчально для тих, хто працює з конфліктами і переговорами.
Ситуація навколо Ірану зараз це добре показує.
Що говорять США
За повідомленнями Reuters і Financial Times, адміністрація Дональда Трампа зараз активно тисне на союзників, щоб вони долучилися до операцій у районі Ормузької протоки — одного з найважливіших енергетичних коридорів світу.
Аргументація Трампа доволі пряма і прагматична. Він заявив, що країни, які отримують економічну вигоду від безпеки цього маршруту, мають допомагати її забезпечувати.
Його слова цитує Reuters: “It’s only appropriate that people who are the beneficiaries of the Strait will help…”
Трамп також попередив, що НАТО матиме “very bad future”, якщо союзники не допоможуть США в цій ситуації.
Йдеться не лише про символічну підтримку. Серед того, що обговорюється:
- участь військово-морських сил союзників
- тральщики для боротьби з морськими мінами
- системи протидії дронам
- розширення міжнародної військово-морської присутності у протоці.
Дипломатична лінія США
Паралельно Вашингтон намагається розширити політичну коаліцію тиску на Іран.
16 березня держсекретар США Марко Рубіо доручив дипломатам активніше переконувати союзників:
- визнати Корпус вартових Ісламської революції (IRGC) терористичною організацією
- внести Hezbollah до терористичних списків.
За інформацією Reuters, у службовому повідомленні, яке розіслали американським дипломатам, зазначено, що іранський режим значно чутливіший до колективного міжнародного тиску, ніж до односторонніх дій США.
Тобто навіть у Вашингтоні добре розуміють: політична сила коаліції інколи важливіша за військову.
Реакція союзників
Але реакція союзників показує іншу сторону коаліційної політики.
Німеччина
Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц заявив прямо: Німеччина не братиме участі у війні проти Ірану. Його аргументи:
- немає мандату ООН
- немає рішення НАТО
- немає рішення ЄС.
Фактично Німеччина говорить мовою міжнародної легітимності.
Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус сформулював позицію ще жорсткіше.
Його слова, які широко цитують медіа:
“What exactly does Donald Trump expect a handful of European frigates to do in the Strait of Hormuz that the powerful US fleet cannot do?”
І додав: “This is not our war.”
У цих фразах — вся логіка європейської обережності.
Європейський Союз
Глава дипломатії ЄС Кая Каллас наголосила:
“Nobody is ready to put their people in harm’s way in the Strait of Hormuz.”
ЄС, за її словами, намагається просувати дипломатичне вирішення, бо ескалація може призвести до:
- енергетичної кризи
- зростання цін на продовольство
- проблем із поставками добрив
- нових хвиль нестабільності.
Іспанія
Іспанія пішла ще далі. Міністерка оборони Маргарита Роблес заявила, що країна не братиме участі у військовій операції, оскільки уряд вважає війну проти Ірану нелегітимною.
Іспанія прямо сказала: її мета — завершення війни, а не розширення військової присутності.
Регіональний фактор
Складною є і позиція держав Перської затоки.
З одного боку, вони:
- відчувають загрозу з боку Ірану
- зацікавлені у безпеці Ормузької протоки.
З іншого боку, вони дуже обережні щодо прямої участі у війні.
Політолог Фаваз Герґес (London School of Economics) пояснює це так: країни Затоки балансують між страхом перед Іраном і страхом бути втягнутими у масштабний конфлікт, який вони не контролюють.
Бернард Хайкел (Princeton University) додає ще одну деталь. Якщо Іран демонструє здатність порушувати роботу Ормузької протоки, це означає нову реальність для світової економіки — і відповідальність за безпеку маршруту не можуть нести лише США.
Внутрішня дискусія у США
Навіть усередині американської адміністрації, за даними Reuters, точаться суперечки. Одні радники президента наполягають на жорсткій лінії. Інші попереджають про ризики:
- різкого зростання цін на нафту
- удару по світовій економіці
- політичних наслідків для США.
І це теж важливий момент.
Коли навіть ініціатор кампанії не має чіткої кінцевої стратегії, союзники стають ще обережнішими.
Ширша рамка
А тепер ширша рамка, яку, мені здається, у цій ситуації дуже добре видно.
Дослідження RAND про американський досвід побудови військових коаліцій показує кілька стабільних закономірностей.
По-перше, менші коаліції часто ефективніші операційно, але більші потрібні для легітимності або розподілу тягаря.
По-друге, shared threats — спільно відчувана загроза — помітно підвищують шанси коаліції досягати цілей. Якщо союзники по-різному оцінюють небезпеку, рівень готовності діяти разом різко падає.
По-третє, коаліції цінні не лише людьми і грошима. Партнери дають:
- регіональну легітимність
- доступ до баз
- порти
- повітряні коридори
- логістику
- дипломатичну підтримку.
І навпаки, великі коаліції майже завжди приносять із собою інший ефект:
- обмеження (caveats)
- складні процедури погодження
- повільність ухвалення рішень
- політичні застереження, які можуть зменшувати бойову гнучкість.
Звідси випливає важлива річ.
Сила коаліції — не в простій арифметиці “більше прапорів = більше сили”.
Її сила складається щонайменше з чотирьох елементів:
Легітимність — чи виглядає дія виправданою.
Спільність загрози — чи однаково всі бояться наслідків.
Розподіл ризиків і витрат — хто реально несе ціну.
Операційна корисність — чи додають партнери щось суттєве, а не лише символічну присутність.
У нинішній ситуації з Іраном видно ще одну важливу річ.
Дуже часто держави намагаються передбачити інтереси союзників за спрощеною логікою. Мовляв:
- вони теж користуються цим торговим маршрутом
- їм також вигідна стабільність
- значить вони повинні приєднатися.
Але в реальності інтереси інших майже завжди складніші, ніж здається ззовні.
Для одних на першому місці — енергетична безпека.
Для інших — ризик втягування у війну.
Для третіх — міжнародна легітимність.
Для четвертих — внутрішня політика або страх ескалації.
Саме тому коаліції рідко формуються за логікою “це очевидно у ваших інтересах”.
Коаліція не народжується з моральної вимоги “ви повинні нас підтримати”.
Вона виникає лише тоді, коли інші бачать у цій участі:
- свій інтерес
- свою безпеку
- свою легітимність
- прийнятний для себе рівень ризику.
І саме тому будувати коаліції так важко.
Союзники майже ніколи не входять у війну “за компанію”. Вони входять лише тоді, коли можуть пояснити це:
- своїм парламентам
- своїм громадянам
- своїм військовим
- своїй економіці.
Якщо подивитися ще ширше, нинішня історія з Іраном нагадує одну стару істину міжнародної політики.
Одностороння військова перевага не скасовує потреби в коаліції. Іноді вона навіть робить її ще більш необхідною.
Чим сильніший головний гравець, тим частіше йому потрібні інші — не стільки для військової допомоги, скільки для розподілу політичної відповідальності.
І тоді звучать знайомі формулювання:
— це не наша війна
— немає мандату
— немає плану завершення
— немає сенсу ризикувати людьми, якщо ваш флот і так сильніший
У цих фразах — вся архітектура сучасних коаліцій.
Іноді сильні держави мають усю військову силу світу — але не можуть швидко зібрати коаліцію. Тому що у міжнародній політиці сила — це не лише ракети і флот.
Це ще й здатність переконати інших, що їхній інтерес — стояти поруч із тобою.
Ольга Тютюн