26 липня я мала честь фасилітувати Пантелеймонівську лабораторію ідей - зустріч, присвячену розмові про сьогодення і майбутнє Ордену Святого Пантелеймона.
Це не була класична стратегічна сесія і не було завдання за півтори години сформувати готову стратегію великої та різноманітної спільноти. Скоріше, ми створювали простір, у якому можна було на певний час зупинитися, подивитися на себе і на те, що вже створено, почути різні голоси й поставити кілька простих за формою, але зовсім не простих за змістом запитань:
Хто ми? Для чого ми? Куди ми йдемо? І з чого можемо почати вже зараз?
У таких розмовах для мене особливо важливо не поспішати з відповідями. Бо за одним столом можуть сидіти люди, які мають різний професійний шлях, різний досвід війни, управління, роботи в регіонах, цивільній чи військовій медицині, різні уявлення про те, що сьогодні найбільше потрібно професійній спільноті. І саме ця різність може стати не перешкодою, а ресурсом - якщо є можливість справді почути одне одного.
Один у полі…
Під час роботи стався маленький епізод, який я забрала із собою як один із найважливіших особистих підсумків цієї зустрічі.
Говорячи про силу спільноти, я вжила звичний вислів:
«Один у полі не воїн».
І молодий військовий медик дуже спокійно сказав:
«Один у полі - воїн. Я це знаю».
Це не було запереченням чи дискусією про те, хто має рацію. Радше - інший акцент, народжений із зовсім іншого життєвого досвіду.
І я з великою вдячністю подумала: так, він без мене - воїн. А я без нього, без його досвіду, без досвіду інших людей у цій залі - не змогла б побачити всю картину.
Мені здається, у цій короткій фразі дуже багато про справжню спільноту.
Ми не стаємо сильними разом тому, що кожен окремо слабкий. Навпаки. У спільноту приходять люди, кожна з яких уже має власний досвід, знання, професійність, здатність брати відповідальність і діяти. Іноді - діяти буквально наодинці, у ситуаціях, де немає часу чекати підтримки.
Але спільна робота відкриває іншу можливість: побачити більше, ніж здатна побачити одна людина; поєднати різні перспективи; спертися на досвід, якого в тебе самого немає; перетворювати окремі сильні вчинки на стійкі практики і зміни.
Саме тому для мене так цінні подібні ініціативи.
Коли різні голоси складаються у спільну картину
Під час Пантелеймонівської лабораторії учасники працювали індивідуально, у малих групах і всією спільнотою. Говорили про те, чим Орден є сьогодні, що має залишитися його ціннісним ядром, якою може бути його роль у майбутньому і які перші кроки вже можна робити.
Звучало багато різного.
Про честь і гідність медичної професії, професіоналізм, служіння, милосердя і відповідальність.
Про необхідність підтримувати одне одного і залишатися живою спільнотою, а не лише зустрічатися навколо церемонії нагородження.
Про молодь, наступність, освіту, науку.
Про взаємодію регіонів, комунікацію, міжнародну присутність, соціальний статус медиків.
Про бажання бачити Орден не тільки як важливу відзнаку, а й як спільноту, здатну бути почутою, впливати, ініціювати зміни.
Для фасилітатора це один із найцікавіших моментів роботи: коли не потрібно придумувати за групу «правильний висновок», а треба достатньо уважно слухати, щоб не втратити різні смисли, допомогти їм прозвучати і побачити, де між ними починають виникати зв’язки.
Моя роль у цій зустрічі саме такою і була — не вести людей до наперед визначеної відповіді, а створювати умови, в яких голоси можуть бути почуті, відмінності — залишитися видимими, а окремі думки поступово складатися у матеріал для подальшої спільної роботи.
Спільнота - це також пам’ять
І ще одна тема, яка була дуже присутньою в цій розмові, - пам’ять.
Сьогодні у медичної спільноти болісно багато втрат. Є лікарі, медичні сестри, бойові медики, інші фахівці, які рятували життя і яких уже немає поруч.
Тому розмовляти про майбутнє медичної спільноти неможливо так, ніби воно починається з чистого аркуша.
У ньому залишаються люди, яких ми пам’ятаємо. Їхній професійний вибір, їхня мужність, ставлення до людей, їхні історії.
І, можливо, одна з ознак зрілої спільноти саме в тому, що вона здатна одночасно дивитися вперед і берегти пам’ять про тих, хто вже став частиною її історії - без зайвого пафосу, просто по-людськи.
Не обов’язково думати однаково, щоб діяти разом
Після таких зустрічей я щоразу ще раз переконуюся: сильна спільнота - це не місце, де всі мають однакову думку.
Навпаки, її справжній ресурс може бути саме в тому, що люди приходять із різними історіями і бачать ситуацію з різних точок.
Але для цього потрібен простір, у якому можна не лише говорити, а й слухати. Не поспішати переконувати. Не втрачати окремий голос лише тому, що він не збігається з більшістю. І водночас шукати те, що дозволяє рухатися разом.
Я дуже вдячна Ордену Святого Пантелеймона і організаторам заходу за довіру і можливість бути частиною цієї роботи. І особливо — людям, які були в цій залі, за відкритість, небайдужість, професійний і особистий досвід, яким вони були готові ділитися.
Тож після цієї зустрічі я вже не так впевнено повторюватиму: «один у полі не воїн».
Один у полі справді може бути воїном.
Але спільнота дає нам іншу силу - можливість побачити більше, підтримати одне одного і створювати разом те, чого поодинці ми просто не змогли б створити.
Ольга Тютюн