А чи знали ви, що слово «дієта» первісно означало зовсім не перелік продуктів, які не можна їсти?
Давньогрецьке diaita означало спосіб життя, життєвий уклад, певний порядок щоденного існування. Воно походить від дієслова, значення якого можна передати як «провадити своє життя». Тобто йшлося не лише про їжу, а про те, як людина загалом живе, працює, рухається, відпочиває і дбає про себе.
Згодом значення слова звузилося. І сьогодні, коли ми чуємо «дієта», то часто думаємо передусім про обмеження: цього не їсти, того уникати, тут себе стримувати.
Чи не здається вам, що щось подібне сталося з нашим ставленням до правил?
Саме слово «правила» нерідко викликає відчуття, що хтось збирається обмежити нашу свободу, визначити, що нам дозволено, а що заборонено, встановити черговий перелік «не можна». Навіть під час роботи з групами помітила, що все частіше слово «правила» має тенденцію бути заміненим на «домовленості».
Проте хочеться реабілітувати слово «правила», бо по суті правила можуть бути не лише переліком заборон. Вони можуть бути описом того, як ми живемо разом.
У 2022 році, коли я сама опинилася в Чернівцях у статусі внутрішньо переміщеної особи, ми з колегами багато працювали з людьми, які жили в шелтерах. Це були дуже різні люди зі своїми звичками, потребами, страхами, втомою, досвідом втрат і уявленнями про те, як має бути організоване життя. Саме там особливо гостро відчувалося: спільний простір не виникає автоматично лише тому, що кілька людей опинилися під одним дахом. Його потрібно створювати. За нашими спостереженнями спочатку правила часто формулювали звичним способом: «У нас не можна… У нас заборонено… Ми не робимо…» А потім поступово почала змінюватися сама мова домовленостей: не лише «у нас не кричать», а «у нас говорять одне з одним спокійно»; не лише «не залишайте після себе безлад», а «ми разом дбаємо про простір, у якому живемо»; не лише «не ображайте інших», а «ми говоримо про складне з повагою до людини»; не лише: «не перебивайте», а: «ми даємо одне одному можливість завершити думку».
Здавалося б, змінилися лише слова. Але іноді відбувалася справжня маленька магія: простір ставав дружнішим. У ньому було менше відчуття зовнішнього контролю і більше причетності та розуміння того, про який спосіб спільного життя ми домовляємося.
Коли я навчалася в юридичному виші — у час, коли радянське сприйняття права поступово поступалося іншому, більш гуманістичному погляду, — від викладачів часто звучало: «Право — це не просто звід норм і правил. Право — це міра свободи особистості».
Я не знайшла цієї фрази як дослівної цитати одного конкретного автора. Найімовірніше, це була влучна викладацька формула, за якою стояла велика традиція європейської філософії права.
Іммануїл Кант у праці «Метафізика моралі», у її першій частині «Вченні про право», формулює:
«Право - сукупність умов, за яких свавілля одного є сумісним зі свавіллям іншого з погляду загального закону свободи». Слово «свавілля» тут не варто розуміти лише в сучасному негативному значенні. Йдеться про вільне волевиявлення, здатність людини обирати й діяти. Головна думка Канта полягає в тому, що свобода однієї людини має бути сумісною зі свободою іншої.
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель у §29 «Основ філософії права» пише: «Право є взагалі свобода як ідея». В іншому поширеному формулюванні - право є «наявним буттям вільної волі». Тобто право для Гегеля - не просто зовнішній припис, накладений на людину, а спосіб, у який свобода набуває реального суспільного існування.
А Ольга Скакун у підручнику «Теорія держави і права» формулює цю думку вже майже тими словами, які я пам’ятаю з університетських аудиторій: «Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого». І далі додає: «І цією мірою є справедливість».
Насправді у будь-якому спільному просторі - у родині, команді, професійній спільноті, навчальній групі, організації, чаті чи гуртожитку - свобода однієї людини неминуче зустрічається зі свободою іншої. Отже обговорення правил в позитивному формулюванні може бути способом узгодити наші свободи.
Домовитися, як ми висловлюємо незгоду. Як критикуємо рішення і дії, не принижуючи людину. Як відокремлюємо факти від припущень. Як ставимо складні запитання. Як поводимося з чужою вразливістю та репутацією. Як залишаємо місце для різних думок і водночас не дозволяємо свободі одного перетворюватися на сваволю щодо інших.
Можливо, зрілі правила - це і є своєрідна diaita спільноти.
Не лише перелік того, чого в нас не можна.
А відповідь на значно важливіше питання: Як саме ми хочемо жити разом?
Ольга Тютюн