Нещодавно я писала про маніпулятивні прийоми в аргументації «копчений оселедець», солом’яне опудало, слизький схил. І чим більше думаю про цю тему, тим більше бачу ще одну її площину, особливо важливу для професійних спільнот.
Що відбувається, коли ми не стверджуємо, що людина зробила щось неетичне, а лише ставимо її ім’я поряд зі словами «конфлікт інтересів», «неетична поведінка», «просування власного бізнесу», «порушення стандартів»?
Формально це може бути лише питання: Чи немає тут конфлікту інтересів? Чи не має це ознак порушення етики? Чи не використала ця людина свою професійну роль у приватних інтересах?
І кожне таке питання саме по собі може бути цілком легітимним. Більше того, професійна спільнота, яка не здатна ставити собі складних і незручних питань, навряд чи може бути зрілою. Проблема починається в іншому місці: коли питання перестає бути способом отримати інформацію і поступово стає способом створити асоціацію.
Особливо коли воно звучить публічно, повторюється, персоналізується, а фактичні підстави ще не встановлені. Це дуже тонка межа.
Медіація - дуже репутаційний бізнес
Медіатор фактично пропонує клієнтові не лише знання процедури чи набір професійних інструментів. Люди й організації допускають нас туди, куди сторонніх зазвичай не допускають: у внутрішні конфлікти бізнесу, складні партнерські відносини, сімейні кризи, фінансові питання, управлінські помилки, страхи, образи, юридичні ризики.
Тому одним із головних професійних активів медіатора є довіра.
Цікаво, що приблизно так само про професію говорять і практикуючі медіатори в інших країнах. В одному з матеріалів American Bar Association про побудову кар’єри медіатора автор прямо називає медіаційну практику надзвичайно залежною від репутації: перед тим як люди почнуть довіряти тобі справи, потрібно вибудувати репутацію етичного і професійного фахівця. Він також зауважує, що навіть найкращий сайт чи маркетинг не замінюють того, що накопичується роками через професійні стосунки та реальну практику.
І це, на мій погляд, дуже точне спостереження.
У багатьох професіях репутація важлива. Але для медіатора вона має особливе значення, тому що сама професійна функція побудована на довірі до його незалежності, доброчесності, конфіденційності та здатності утримувати процес.
Тому повторювана асоціація (з’єднання) медіатора з нечесністю, прихованими інтересами, маніпулятивністю чи етичними порушеннями може бити безпосередньо в центр його професійної спроможності: чи можна цій людині довірити процес?
Саме тому я вирішила подивитися, як із такими ситуаціями працюють професійні медіаційні організації в інших країнах: що вони вважають етичним питанням, як його перевіряють і які процедури використовують. І тут я знайшла кілька речей, які здаються мені дуже показовими.
Професійна видимість і конфлікт інтересів - не одне й те саме
Європейський кодекс поведінки медіаторів, розроблений за участі Європейської комісії як добровільний професійний стандарт, прямо передбачає можливість медіатора просувати свою практику за умови, що це робиться професійно, правдиво і гідно. Одночасно Кодекс досить конкретно описує обставини, які можуть створювати конфлікт інтересів: особисті або ділові відносини з однією зі сторін, пряму чи непряму фінансову зацікавленість у результаті медіації, попередню співпрацю медіатора або його організації з однією із сторін.
Тобто сама професійна видимість ще не означає конфлікту інтересів. І навіть сама реклама професійних послуг не означає автоматично етичного порушення. Для кожного наступного висновку потрібна окрема фактична підстава.
Мені здається, тут легко побачити одну дуже поширену логічну конструкцію:
людина має бізнес → назва бізнесу десь публічно згадана → отже, бізнес просувають → отже, людина використовує професійну роль у приватному інтересі → отже, можливий конфлікт інтересів → отже, маємо етичну проблему.
Послідовність виглядає переконливо. Але між кожними двома твердженнями стоїть стрілочка, яку потрібно ще довести. Саме тут критичне мислення стає особливо важливим.
А коли просування справді стає етичним питанням?
Дуже показовий приклад є в практиці американського Committee on Mediator Ethical Guidance. Комітет розглядав ситуацію, коли медіатор рекламував себе через твердження, що він провів медіацію, яка завершилася «найбільшим врегулюванням» в історії певного округу. Комітет визнав таку рекламу проблемною. Але цікаво, чому саме. Не тому, що медіатор узагалі рекламував свої послуги, а тому, що конкретне формулювання могло створювати враження його прихильності до сторони, зацікавленої у великому розмірі виплати, і водночас породжувало питання щодо конфіденційності інформації, отриманої в медіації. Комітет аналізував конкретні стандарти: неупередженість, конфіденційність, рекламу та залучення клієнтів і конкретний зв’язок між повідомленням та можливим професійним ризиком.
Мені дуже подобається сама методологія цього аналізу.
Не: «Медіатор рекламує себе - це погано».
А: що саме людина зробила → яке значення має ця дія → яку конкретну норму вона може зачіпати → у чому полягає професійний ризик.
Мені здається, саме так і має працювати професійна етика.
До речі, той самий Комітет розглядав і значно тонші питання, наприклад, чи повинен медіатор розкривати сторонам інформацію про те, що раніше неодноразово проводив медіації за участю однієї зі сторін або її адвоката. І знову аналіз ішов через конкретний критерій: чи можуть попередні професійні відносини обґрунтовано поставити під сумнів неупередженість медіатора.
Тобто поняття «конфлікт інтересів» тут не існує як загальна негативна характеристика людини. Воно завжди прив’язане до конкретної ситуації, конкретного інтересу і конкретного ризику для неупередженості чи цілісності процесу.
Це важлива різниця.
Етика потребує процедури
Ще цікавішим для мене виявився процедурний аспект. American Bar Association має окремий Committee on Mediator Ethical Guidance, який надає консультативні відповіді на запити щодо професійної етики медіаторів на основі Model Standards of Conduct for Mediators. Тобто для складних етичних питань існує окремий професійний механізм їх осмислення.
У канадському ADR Institute of Canada процедура щодо конфлікту інтересів також побудована дуже конкретно. Якщо хтось вважає, що представник організації перебуває в конфлікті інтересів, подається письмова скарга; особа, якої вона стосується, отримує її копію і можливість надати письмову відповідь, а рішення приймає спеціально сформована колегія.
Тут для мене важлива не конкретна модель і не думка, що ми повинні механічно копіювати чужі процедури. Важливий сам принцип.
Цікаво, що етична оцінка тут відокремлена від публічної дискусії. Самого припущення про можливе порушення недостатньо: його переводять у процедуру, де уточнюють факти, дають можливість висловитися всім, кого це стосується, і лише після цього формулюють професійний висновок.
Це здається очевидним. Але на практиці ми дуже легко міняємо цей порядок місцями.
Спочатку з’являється публічне припущення про неетичність, потім - його обговорення, потім людина пояснює, що саме відбулося, а десь наприкінці хтось запитує: а яку, власне, норму було порушено?
Тобто: підозра → публічна етична рамка → пошук фактів.
Хоча професійно безпечніший порядок, на мій погляд, інший:
підозра → конкретизація → факти → можливість відповісти → професійна оцінка.
І тут ми повертаємося до маніпуляцій
Існує дуже зручний комунікаційний прийом: не говорити «Х порушив професійну етику», а запитати: «Чи не свідчить поведінка Х про проблему з професійною етикою?»
Формально твердження немає. Але у свідомості аудиторії ім’я людини вже опинилося поруч із поняттям «порушення етики». І якщо така конструкція повторюється - в іншій розмові, з іншого приводу, щодо іншої дії тієї самої людини або пов’язаної з нею організації - поступово сама асоціація може почати жити окремо від фактів.
Саме тому я дедалі обережніше ставлюся до фрази: «Я ж просто ставлю питання».
Так, питання справді може бути лише питанням. Але питання може бути й формою внесення певного припущення в інформаційний простір без необхідності прямо його стверджувати. І тут важливо не оголосити маніпуляцією будь-яке незручне питання. Це було б іншою крайністю. Для мене значення мають контекст, конкретність, повторюваність, вибір аудиторії, готовність почути відповідь і те, що відбувається після її отримання.
Якщо людина справді прагне розібратися, відповідь змінює її картину. Якщо ж після пояснення одне й те саме припущення продовжує відтворюватися в нових контекстах, варто принаймні замислитися, яку функцію тоді виконує саме питання.
Етика поза медіаційною кімнатою
Професійна етика медіатора не закінчується разом із медіаційною сесією. Вона проявляється і в тому, як ми поводимося у професійній спільноті, як говоримо про колег, як ставимо складні питання і як поводимося з інформацією, здатною вплинути на чужу репутацію.
Можна бути критичними, ставити дуже незручні питання, вимагати прозорості, виявити обставини, які здаються конфліктом інтересів, і наполягати на тому, щоб вони були перевірені. Більше того, сильна професійна спільнота без цього, на мою думку, неможлива.
Але між критичністю і репутаційним покаранням до встановлення фактів є межа. І тут я бачу дуже простий професійний тест.
Перш ніж публічно поставити під сумнів чиюсь етичність, спробувати відповісти собі: Який конкретно факт я хочу перевірити? Яку конкретно дію людини я оцінюю? Яка професійна норма може бути порушена?
А потім поставити ще одне питання: Чи дала я людині можливість пояснити обставини до того, як винесла припущення про її професійну етику на широкий загал?
Мені здається, для професії, яка побудована на справедливості процесу, це не надмірна вимога. Навпаки.
Ми щодня просимо сторони медіації не поспішати з висновками, відокремлювати факти від інтерпретацій, перевіряти гіпотези, слухати іншу сторону, не приписувати мотиви й не перетворювати власне сприйняття на єдину можливу правду.
Було б дивно не застосовувати ці самі принципи до себе.
Бо репутація медіатора формується роками.
А іноді достатньо кілька разів поставити його ім’я поряд із «правильними» словами, щоб почати її руйнувати.
І саме тому процедура в етиці — це не бюрократія. Це також спосіб захистити людину від вироку до розгляду.
Ольга Тютюн