Про межі допомоги, невидиму працю та очікування, які ми іноді створюємо самі
Комплімент, який змусив замислитися
Якось я брала участь у конкурсі на проведення корпоративного тренінгу. Запропонувала концепцію, зустрілася із замовником, уточнила потреби, вклала чимало часу й думок у майбутню програму.
Обрали іншого тренера. Мені надали позитивний зворотний зв'язок: ідея сподобалася, я була близька до перемоги. Особливо відзначили мою відкритість і готовність робити більше, ніж очікується. Саме останні слова несподівано викликали ніяковіння. Здавалося б, мене похвалили. Але я впізнала в цих словах певний патерн власної професійної поведінки.
Коли розвиваєш бізнес, прагнеш отримати клієнта, запропонувати справді якісну послугу, популяризувати медіацію, легко захопитися. Витратити додатковий час, запропонувати більше можливостей, продовжити роботу за межами початкових домовленостей.
Іноді це цілком свідоме рішення. Інвестиція у відносини, репутацію, розвиток професії. А іноді - звичка, якої вже майже не помічаєш.
Згадалися й інші ситуації, коли я добровільно виконувала більше роботи, ніж передбачалося домовленостями. Іноді це було виправдано обставинами, іноді - бажанням допомогти людям дійти до результату.
Але згодом я помітила цікаву річ: додаткові зусилля можуть поступово перестати сприйматися як додаткові. Професійна щедрість непомітно перетворюється на необмежену доступність.
Мені захотілося розібратися, що відбувається в таких ситуаціях. І яку роль у цьому відіграємо ми самі.
Щедрість як професійна цінність
Вислів professional generosity не новий. Зокрема, ще у 2002 році Джоанн Діш опублікувала статтю «Professional generosity» у Journal of Professional Nursing.
У професійній літературі щедрість розглядають у контексті підтримки колег, наставництва, обміну знаннями та готовності робити внесок у розвиток професійної спільноти. Це важливий аспект професійної культури. Знання, досвід, підтримка й можливості не завжди мають бути предметом негайного еквівалентного обміну.
У медіації це особливо відчутно. Професія розвивається завдяки людям, які діляться досвідом, навчають, підтримують молодших колег, долучаються до громадських ініціатив, створюють освітні можливості.
Водночас щедрість проявляється не лише у відносинах між колегами. Вона присутня й у роботі з клієнтами. Додаткове пояснення, ще одна зустріч, опрацювання складного документа, готовність приділити більше часу - усе це може бути проявом професійної відповідальності та турботи про якість послуги. Проблема виникає не через саму щедрість, а тоді, коли перестають бути зрозумілими її межі.
Чому одні щедрі фахівці досягають успіху, а інші виснажуються
Організаційний психолог Адам Грант у книзі Give and Take досліджує різні підходи до взаємодії в професійному середовищі. Він розрізняє людей, які переважно прагнуть отримувати (takers), підтримувати баланс обміну (matchers) та допомагати іншим (givers). Один із цікавих висновків його роботи полягає в тому, що люди, орієнтовані на допомогу іншим, можуть опинятися як серед найбільш успішних, так і серед найменш успішних представників своїх професій. Важливою відмінністю виявляється здатність враховувати власні інтереси.
Грант використовує поняття otherish givers - людей, які прагнуть приносити користь іншим, але не ігнорують власних потреб, цілей і ресурсів. Інакше кажучи, турбота про інших і турбота про себе не обов'язково суперечать одна одній. Ця думка видається мені особливо важливою для допомагаючих професій. Адже професійна відповідальність не вимагає постійної самопожертви. А здатність відмовитися від додаткового навантаження не свідчить про байдужість до клієнта.
Є й інший дослідницький ракурс. Марк Боліно та його колеги досліджували так звану citizenship fatigue - втому, пов'язану з добровільною поведінкою працівників на користь організації, яка виходить за межі їхніх безпосередніх посадових обов'язків.
Ці дослідження стосуються організаційного середовища, а не безпосередньо медіації чи незалежної консультативної практики. Проте вони допомагають побачити ширшу проблему: додаткові зусилля, навіть добровільні та суспільно корисні, потребують ресурсів.
А ресурси не безмежні.
Коли добровільний внесок стає очікуваною нормою
У відносинах між фахівцем і клієнтом поступово формуються певні очікування. Якщо консультант регулярно відповідає у вихідні, клієнт може почати сприймати це як звичайний режим комунікації. Якщо тренер без додаткового погодження розробляє нові матеріали, замовник може очікувати аналогічного підходу в наступному проєкті. Якщо медіатор продовжує працювати після завершення погодженого обсягу послуг, у сторін може виникнути очікування, що така підтримка триватиме й надалі. Це може відбутися не обов'язково через недобросовісність.
Люди формують очікування, спираючись не лише на домовленості, а й на попередній досвід взаємодії.
Отже, цілком логічно виникає питання до самого фахівця. Чи завжди ми повідомляємо, що певна робота є додатковою? Чи позначаємо її обсяг? Чи домовляємося, за яких умов вона може продовжуватися? Або просто робимо більше, сподіваючись, що інша людина сама зрозуміє цінність нашого внеску? Можливо, саме тут і починається розмивання меж.
Невидимі очікування самого фахівця
Є ще один аспект, який мені здається не менш важливим. Коли ми добровільно робимо більше, чи завжди наша щедрість справді безумовна? Можливо, ми очікуємо вдячності, визнання, довіри, лояльності або більшої гнучкості у відповідь. І це не обов'язково свідчить про корисливість. Потреба у визнанні власного внеску цілком зрозуміла. Але якщо ці очікування залишаються невисловленими, виникає ризик розчарування. Клієнт може навіть не усвідомлювати, який обсяг роботи було виконано понад домовленості. А фахівець - відчувати, що його зусилля недооцінили.
Тут варто визнати дві речі. Добровільна додаткова робота не створює для клієнта обов'язку бути вдячним або погоджуватися з фахівцем. Але й потреби клієнта не створюють для фахівця безстрокового обов'язку працювати понад погоджений обсяг. Це не питання пошуку винного. Радше питання ясності, відповідальності та взаємних очікувань.
Чому від медіаторів іноді очікують безоплатної роботи
У медіації ця тема має особливий вимір, бо медіація поєднує професійну діяльність із виразною суспільною цінністю. Вона допомагає людям розв'язувати конфлікти, відновлювати комунікацію, знаходити рішення без подальшої ескалації протистояння. Саме тому в професійному середовищі важливе місце посідають волонтерські ініціативи, pro bono, громадські та соціальні проєкти.
Водночас у власній практиці я неодноразово стикалася з очікуванням, що медіатор має бути готовий працювати безоплатно - заради розвитку професії, суспільної користі або просто тому, що людям потрібна допомога. Я не стала б без спеціальних досліджень стверджувати, що це загальна тенденція українського ринку медіації. Але як професійне спостереження така ситуація заслуговує на обговорення.
Тут важливо розрізняти декілька речей.
- Pro bono - це свідомо обрана форма надання професійної допомоги без оплати за відповідну роботу.
- Послуга, безоплатна для її отримувача, може фінансуватися третьою стороною - організацією, донором, грантовою програмою або іншим замовником.
- Робота понад погоджений обсяг - окрема ситуація, яка потребує ясності щодо того, чи є вона добровільним додатковим внеском, чи зміною попередніх домовленостей.
Змішування цих понять створює ризики і для клієнтів, і для медіаторів. Безоплатність для отримувача не означає відсутності економічної вартості послуги. А суспільна користь професії не скасовує необхідності оплачувати працю тих, хто її здійснює.
Є й ширше питання: чи може професія стало розвиватися, якщо значна частина очікувань щодо її доступності спирається на неоплачувану працю самих фахівців?
Відповідь, на мою думку, потребує розмови не лише про етику, а й про економіку медіації.
Межі як частина професійної відповідальності
Медіатори допомагають сторонам досліджувати інтереси, формулювати очікування, розмежовувати відповідальність і домовлятися про правила взаємодії.
Але наскільки послідовно ми застосовуємо ці навички у власній практиці? Чи визначаємо обсяг роботи достатньо чітко? Чи обговорюємо умови додаткових послуг? Чи відокремлюємо власне бажання допомогти від професійного обов'язку? Чи здатні завершити роботу, навіть якщо результат, на який ми сподівалися, ще не досягнуто?
Для медіатора останнє питання особливо непросте. Ми зацікавлені у створенні умов для конструктивного діалогу, але не можемо відповідати за рішення сторін. Готовність докладати додаткових зусиль не повинна непомітно перетворюватися на відповідальність за досягнення домовленості.
Водночас встановлення меж не означає жорсткості чи формалізму. Іноді додаткова зустріч справді необхідна. Іноді варто приділити більше часу поясненню. Іноді безоплатна робота є усвідомленим професійним або громадянським вибором.
Питання не в тому, щоб відмовитися від таких рішень, а в тому, щоб вони залишалися рішеннями, а не непомітно сформованими зобов'язаннями.
Що я зрозуміла завдяки одному компліменту
Повертаючись до історії з конкурсом, я не вважаю, що зробила щось неправильно, запропонувавши більше, ніж від мене очікували. Можливо, саме ця відкритість і готовність вкладатися в роботу є однією з моїх професійних сильних сторін. І я не хочу від неї відмовлятися. Але хочу уважніше ставитися до власних мотивів:
- коли я роблю більше, тому що бачу в цьому сенс?
- коли - тому що прагну отримати замовлення чи розвинути бізнес?
- коли - тому що відчуваю відповідальність за людей або результат?
І чи завжди помічаю, як ці мотиви переплітаються?
Мені близька думка, що професійна зрілість проявляється не лише в готовності давати більше, а й у здатності усвідомлено визначати межі власного внеску.
Я не хочу ставати менш щедрою. Я хочу, щоб моя професійна щедрість залишалася вільним вибором.
Можливо, саме про це й було те несподіване ніяковіння після цілком щирої похвали. І, можливо, іноді наші сильні сторони заслуговують не лише на визнання, а й на уважне переосмислення.
Ольга Тютюн
Джерела та матеріали для подальшого читання:
- Joanne Disch. Professional generosity. Journal of Professional Nursing, 2002, 18(4), 185. DOI: 10.1053/jpnu.2002.127744. PubMed.
- Adam Grant. Give and Take: A Revolutionary Approach to Success. Viking, 2013. Опис книги на сайті автора.
- Adam Grant. Givers vs. Takers: The Surprising Truth about Who Gets Ahead. Knowledge at Wharton, 2013. Інтерв'ю.
- Mark C. Bolino, Hsin-Hua Hsiung, Jaron Harvey, Jeffery A. LePine. “Well, I'm tired of tryin'!” Organizational citizenship behavior and citizenship fatigue. Journal of Applied Psychology, 2015, 100(1), 56–74. DOI: 10.1037/a0037583. PubMed.
- Adam Grant, Reb Rebele. Beat Generosity Burnout. Harvard Business Review, 2017. Матеріали про ризики надмірної професійної щедрості та способи збереження ресурсів.
