Інфо

П’ять років Закону «Про медіацію». Що змінилося і про що ми мріємо далі?

16 листопада 2026 року виповнилося п’ять років від дня ухвалення Закону України «Про медіацію». Це добра нагода поговорити не лише про законодавство, а й про те, як змінюється ставлення до конфліктів, переговорів та самої медіації.

Нещодавно один із клієнтів Commercial Mediation Group порадив мені подумати про ребрендинг компанії. Причина виявилася несподіваною. Під час аудиту платежі за послуги Групи комерційної медіації викликали запитання: «А що це за послуги? У вас що, конфлікти?»

Ця історія змусила замислитися. Чому звернення до юридичної чи консалтингової компанії є звичною частиною ведення бізнесу, а звернення до медіатора може викликати підозру, що в компанії щось негаразд?

Можливо, справа не лише в тому, наскільки суспільство знає про медіацію. Значно глибше питання - наше ставлення до конфліктів. Ми нерідко сприймаємо їх як невдачу, свідчення поганого управління, зіпсованих відносин або чиєїсь неспроможності домовитися. Хоча розбіжності інтересів, цінностей, поглядів та очікувань - природна частина людської взаємодії.

Сам факт конфлікту мало говорить про якість відносин. Набагато більше - те, як люди поводяться з розбіжностями, чи здатні говорити про складне і чи беруть відповідальність за пошук рішень. Саме тому п’ятиріччя Закону України «Про медіацію» для мене - нагода поговорити і про його значення, і про культуру, яка поступово формується навколо нього.

Закон з’явився не на порожньому місці

16 листопада 2021 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про медіацію». Проте українська медіація не лише існувала задовго до його ухвалення, а й уже мала своє місце в національному законодавстві.

Ще у 2006 році медіація згадувалася в Концепції формування системи безоплатної правової допомоги. Закон України «Про безоплатну правову допомогу» 2011 року передбачив сприяння доступу до медіації як один із видів послуг безоплатної первинної правової допомоги. А у 2016 році Міністерство соціальної політики затвердило Державний стандарт соціальної послуги посередництва (медіації), який визначав зміст, умови, порядок надання та показники якості цієї послуги.

Окрему історію має підготовка спеціального Закону «Про медіацію». Його ухваленню передувало понад десятиліття законодавчих ініціатив, професійних дискусій та пошуку прийнятної моделі правового регулювання.

Перші законопроєкти з’явилися ще у 2010–2011 роках. Нові ініціативи реєструвалися у 2013 та 2015 роках. Вони порушували не лише питання правового статусу медіації, а й принципові для професії теми: вимоги до підготовки медіаторів, професійні стандарти, конфіденційність, співвідношення медіації та судового процесу, межі державного регулювання і професійного саморегулювання.

Особливо близьким до ухвалення був законопроєкт № 3665, який Верховна Рада підтримала в першому читанні 3 листопада 2016 року. Однак 28 лютого 2019 року його було відхилено.

Лише наступна законодавча ініціатива - урядовий законопроєкт № 3504, зареєстрований у травні 2020 року, - завершилася ухваленням Закону 16 листопада 2021 року.

Паралельно розвивалася професійна практика. Медіатори працювали із сімейними, комерційними, трудовими та іншими конфліктами, створювали професійні об’єднання, розробляли навчальні програми й етичні стандарти, формували професійну спільноту.

Отже, Закон 2021 року не започаткував медіацію в Україні й не вперше легалізував її існування. Його значення - у створенні цілісної законодавчої рамки для медіації як самостійної процедури, визначенні її принципів, статусу медіатора, вимог до підготовки та загальних правил проведення.

Важливо й те, що Закон має рамковий характер. Він не намагається детально регламентувати кожну дію медіатора або встановити єдину методику роботи з усіма конфліктами. Натомість визначає правові засади, залишаючи простір для різних моделей і підходів до медіації, розвитку професійних стандартів та саморегулювання професійної спільноти.

На мою думку, це одна з його важливих переваг. Адже медіація потребує гнучкості, можливості враховувати особливості конкретної ситуації, інтереси й потреби її учасників. Водночас така гнучкість передбачає значну відповідальність самих медіаторів і професійної спільноти за якість підготовки, дотримання етичних принципів і розвиток професійної практики.

І тут особливо цікаво, що одне з питань, навколо якого точилися дискусії під час підготовки Закону, залишається актуальним і сьогодні: де має проходити межа між державним регулюванням медіації та професійним саморегулюванням? Адже законодавство може визначити мінімальні вимоги та правові гарантії, але не здатне саме по собі забезпечити професійну майстерність, етичну відповідальність і довіру суспільства.

Тож ухвалення Закону стало не початком історії української медіації, а важливим етапом її правового та професійного розвитку. І водночас - початком нового етапу відповідальності професійної спільноти за майбутнє медіації в Україні.

Що Закон змінив принципово

Медіація отримала визначене місце в правовій системі

Закон закріпив правовий статус медіації як позасудової процедури, що може використовуватися до звернення до суду, під час судового провадження та навіть на стадії виконання судового рішення.

Важливо, що медіація не протиставляється правосуддю і не позбавляє сторони права на судовий захист. Вона пропонує іншу можливість - спробувати знайти взаємоприйнятне рішення за допомогою медіатора, не передаючи йому повноваження вирішувати спір замість сторін.

Для бізнесу це означає ширший вибір способів роботи з розбіжностями. Для людей - можливість впливати не лише на результат спору, а й на те, якими будуть їхні відносини після нього.

Принципи медіації отримали законодавче закріплення

Одним із важливих результатів ухвалення Закону стало закріплення принципів медіації на законодавчому рівні. Відповідно до статті 4 Закону, медіація проводиться за принципами добровільності, конфіденційності, нейтральності, незалежності та неупередженості медіатора, самовизначення та рівності прав сторін медіації.

Ці принципи не існують окремо один від одного і не утворюють ієрархії. Вони взаємопов’язані та визначають характер медіації як процедури, у якій сторони зберігають контроль над прийняттям рішень, а медіатор створює умови для їхньої конструктивної взаємодії.

Закон не обмежується проголошенням принципів, а розкриває їхній зміст у відповідних положеннях. Вони визначають права та обов’язки учасників, межі професійної поведінки медіатора та вимоги до організації й проведення процедури.

Законодавче закріплення принципів має значення не лише для професійної спільноти. Воно створює зрозумілі правові орієнтири для людей і організацій, які звертаються до медіації, допомагає формувати обґрунтовані очікування та оцінювати належність проведення процедури.

Водночас дотримання принципів не може зводитися до формального виконання законодавчих вимог. Вони мають знаходити практичне втілення в кожній медіації - від першого контакту зі сторонами до завершення процедури. Саме послідовне дотримання цих засад є основою професійної етики медіатора та довіри до медіації.

Професія отримала законодавчі вимоги

Закон встановив базові вимоги до підготовки медіаторів: не менше 90 годин навчання, з яких щонайменше 45 годин - практична підготовка.

Це важливий крок у професіоналізації. Однак сама наявність сертифіката ще не гарантує професійної майстерності. Робота медіатора вимагає постійного розвитку, рефлексії, дотримання етичних стандартів, а в складних випадках - супервізійної підтримки.

Професіоналізм визначається не лише знанням процедури, а й здатністю створювати умови, в яких люди можуть безпечно й відповідально працювати зі своїми розбіжностями. Саме тут особливо важливими залишаються професійні об’єднання, стандарти та механізми саморегулювання.

Медіація починається не обов’язково з конфлікту

Це положення Закону, на мою думку, заслуговує значно більшої уваги.

Стаття 3 прямо передбачає можливість проведення медіації не лише для врегулювання конфліктів, а й для запобігання їх виникненню в майбутньому.

Це змінює саму перспективу.

Медіація потрібна не лише тим, хто вже не може домовитися. Вона може бути корисною і тоді, коли сторони хочуть побудувати співпрацю, передбачити потенційні суперечності та створити зрозумілі правила взаємодії.

Наприклад, майбутні бізнес-партнери можуть обговорити не тільки частки, прибуток і повноваження, а й очікування, способи ухвалення рішень, розподіл відповідальності та порядок дій у разі виникнення розбіжностей.

У сімейних відносинах важливою може бути можливість завчасно домовитися про питання, які потенційно стануть джерелом напруження.

В організаціях - створити умови для обговорення різних позицій до того, як вони переростуть у тривале протистояння.

Звісно, не кожна така робота є медіацією у значенні Закону. Консультування, фасилітація, навчання переговорам і розвиток систем управління конфліктами мають власні цілі та професійні рамки. Але всі ці практики можуть сприяти формуванню культури, в якій розбіжності не замовчуються, а стають предметом своєчасного й конструктивного обговорення. І саме цей напрям я вважаю особливо перспективним.

П’ять років потому - що залишається викликом

Наявність Закону ще не означає, що медіація стала звичною суспільною практикою. З власного професійного досвіду бачу кілька питань, над якими нам належить працювати.

Сприйняття конфлікту. Поки конфлікт асоціюється переважно з поразкою, люди можуть уникати не лише його обговорення, а й професійної допомоги. Звернення до медіатора іноді сприймається як визнання неспроможності самостійно владнати ситуацію.

Розуміння можливостей медіації. Її досі нерідко ототожнюють із примиренням або пошуком компромісу. Але завдання медіатора не полягає в тому, щоб неодмінно помирити людей чи переконати їх поступитися. Іноді результатом відповідального діалогу стає домовленість про завершення співпраці або інший спосіб врегулювання відносин.

Довіра до професії. Вона формується не тільки законодавством, а й якістю роботи медіаторів, етикою, прозорими професійними стандартами та реалістичними очікуваннями клієнтів.

Інтеграція медіації в повсякденні практики. Важливо, щоб люди знали про можливість медіації не лише тоді, коли справа вже потрапила до суду, а значно раніше - у процесі співпраці, управління організацією, розвитку партнерства або врегулювання сімейних питань.

Це завдання не лише для медіаторів. Юристи, керівники компаній, HR-фахівці, викладачі, судді, представники органів влади та професійних спільнот також впливають на те, яке місце медіація посідатиме в суспільстві.

Законодавче визнання і суспільне реноме медіації

П’ять років - достатній час, щоб осмислити значення ухваленого Закону. Але навряд чи достатній, щоб змінити усталені культурні уявлення. Особливо якщо врахувати, що майже весь цей період припав на повномасштабну війну.

Війна впливає на те, як ми сприймаємо конфлікти, довіру, безпеку, справедливість і саму можливість домовлятися. Втрати, виснаження, вимушене переміщення, невизначеність майбутнього, різний досвід проживання війни створюють додаткове напруження у сімейних, професійних і суспільних відносинах. Водночас ці обставини ставлять перед медіаторами складні професійні та етичні питання. Зокрема, щодо безпеки учасників, дисбалансу сил, можливості вільно ухвалювати рішення та меж застосування медіації.

Не кожен конфлікт можна або доцільно врегульовувати за допомогою медіації. І не кожна ситуація передбачає простір для переговорів. Медіація не повинна підміняти правовий захист, забезпечення безпеки чи відповідальність за насильство. Важливо також розрізняти медіацію між людьми, які живуть в умовах війни, та спроби застосувати переговорні механізми до самої збройної агресії. Це різні за своєю природою та правовим контекстом ситуації.

Проте там, де медіація є доречною, вона може допомагати людям зберігати або відновлювати здатність до конструктивної взаємодії, обговорювати розбіжності та знаходити взаємоприйнятні рішення. І це має значення не лише сьогодні.

Відновлення України потребуватиме не тільки відбудови інфраструктури та економіки, а й уваги до людських відносин, суспільної довіри та способів ухвалення спільних рішень. Повернення військових до цивільного життя, відновлення громад, розподіл обмежених ресурсів, різний досвід людей, які залишалися в Україні, виїжджали чи поверталися, - усе це може супроводжуватися розбіжностями та складними розмовами.

Медіація поряд з іншими діалоговими практиками може стати одним з інструментів роботи з такими ситуаціями. Не універсальним рішенням, але корисною можливістю там, де для неї є належні умови.

Адже ставлення до конфлікту - не лише юридичне чи психологічне питання. Це питання культури. У різних організаціях, родинах і професійних середовищах існують свої уявлення про те, чи припустимо відкрито не погоджуватися, як слід висловлювати незадоволення, хто має право ініціювати складну розмову і чи означає звернення по допомогу слабкість.

Законодавство може встановити правила та гарантії, але змінити ці уявлення лише за допомогою Закону неможливо. Мені хотілося б, щоб поступово змінювалося саме реноме медіації. Щоб звернення до медіатора не сприймалося виключно як сигнал про кризу, а бізнес-партнери вважали професійний супровід складних домовленостей розумною інвестицією. Щоб керівники не боялися визнавати існування розбіжностей у командах. Щоб сім’ї могли звертатися по допомогу до того, як непорозуміння перетворяться на виснажливе протистояння. І щоб у майбутньому під час аудиту платіж за медіаційні послуги викликав зовсім іншу реакцію: «Ви інвестуєте в якість партнерства? Розумне рішення».

Можливо, одна з ознак зрілої культури взаємодії - не відсутність конфліктів, а здатність визнавати розбіжності, говорити про них і відповідально шукати рішення.

За п’ять років дії Закону українська медіація продовжила свій розвиток у надзвичайно складних обставинах. Попереду - нові завдання, пов’язані не лише з удосконаленням законодавства та професійних стандартів, а й із формуванням довіри до медіації та розуміння її можливостей.

Мені хочеться, щоб медіація ставала природною частиною нашої культури взаємодії - не лише способом виходу з конфлікту, а й можливістю будувати сталі відносини та домовленості.

І я хочу бути частиною цих змін.

Ольга Тютюн, керуюча партнерка Commercial Mediation Group, медіаторка, супервізорка медіаторів.