Тоді Ростислав Олександрович і вирішив звернутись по допомогу в урегулюванні конфлікту, що виник з колишніх любові, вдячності та поваги, до медіаторів...
Любов Аристархівна – літня самотня жінка, яка все своє життя до самісінького виходу на пенсію пропрацювала у дитячому садку, пройшла шлях від нянечки до завідувачки. Здається, пам’ятала усіх своїх підопічних. Їх, навіть вже п’ятдесятирічних, невимушено називала Вовочками та Людмилками.
Предметом її особливої професійної гордості став колись тихий та хворобливий хлопчик Ростик, син сусідки по під’їзду, якого вона опікала, жаліла та захищала від протягів та задирак.
Ростик виріс, зміцнів, вивчився у виші, почав активно рухатися кар’єрними сходами. Коли балотувався у міські голови їхнього рідного містечка, Любов Аристархівна підтримувала його як завзятий піарник: ходила від будинку до будинку, від людини до людини та переконувала кожного, що кращого мера містянам не знайти. У день, коли він переміг, гордо несла містом коробку дорогих цукерок від «свого хлопчика», який, коли вона зайшла його привітати, знайшов час особисто подякувати їй «за все, що вона для нього зробила».
Після перенесеного ковіду Любов Аристархівна сильно ослабла, ходити їй, завжди енергійної, стало важко. Ось якби вона мала «самохідне» крісло колісне, як в чоловіка з сусідньої вулиці! Воно, звісно, недешеве, але – вона питала – такі дають тим, хто потребує, «від держави». Безплатно!
І вона вирушила зі своєю проблемою до мера.
Той знову пригощав її цукерками, співчував, пояснював, що отримати крісло колісне «від соцзахисту» шансів нуль, бо статусу людини з інвалідністю в неї немає, а є лише старість. Обіцяв «пошукати інші варіанти». Але не шукав.
Одного дня колишня вихователька впала в крамниці. Від болю та образи пригадала, що від когось чула про «магічну» гарячу лінію 1545, куди кожен може зателефонувати, поскаржитися на владу та попросити про допомогу. І зателефонувала.
Поскаржилася на мера – гірко, та попросила інвалідного візочка. Скаргу, як водиться, на мера й «спустили».
А ще вона почала бідкатися усім, кого раніше агітувала голосувати за «Ростика», що той її надій не виправдав, а навпаки, виявився невдячним та ще й непрофесійним.
Робила це не менш активно, ніж колись хвалила.
Місцеві бабусі почали дивитися на міського голову скоса й без булої любові, хтось навіть вирішив також подзвонити на урядову через «недостатню сумлінність» мерської праці.
Мера це помірно, але дратувало.
А ось скарги дружини на те, що літні сусіди та сусідки перестали з нею вітатися, що вона останнім часом постійно чує демонстративний шепіт у себе за спиною коли йде містом, що сина на дитячому майданчику вже вдруге довели до сліз, стурбувало його по-справжньому. До того ж чергові вибори вже маячили на обрії…
На телефонні дзвінки мера Любов Аристархівна не відповідала, коли прийшов особисто - двері квартири йому не відкрила.
Тоді Ростислав Олександрович і вирішив звернутись по допомогу в урегулюванні конфлікту, що виник з колишніх любові, вдячності та поваги, до медіаторів.
==
Любов Аристархівна на медіацію погодилась.
Було видно, що їй легше спілкуватися з чужими людьми, ніж напряму з тим, кого вона знала з дитинства.
На дошці зафіксували тему: «Потреби літньої людини».
Першим попросив слова міський голова, щоб пояснити Любові Аристархівні та медіаторам, що вона ображається на нього несправедливо, що за законом виділити їй крісло колісне (та ще й електродвигуном!), неможливо, незаконно, що це корупція, що це його під статтю підведе! Він спирався на якийсь важливий закон, зачитував довгі цитати з надрукованих спеціально для зустрічі аркушів. Хвилювався. А почутим не став.
Вихователька тримала академічну павзу, нібито їй було важливо показати, що вона тут не для того, щоб слухати дурниці, а через повагу до зовсім інших людей.
Здавалось, лише медіаторам вона й почала розповідати, як сподівалась на те, що «пан мер» відгукнеться на її прохання хоча б через почуття вдячності. Проте, як виявилось, люди правду кажуть: старі нікому не важливі й не потрібні…
- Любов Аристархівна, ви кажете, що ніяк не можете відновитись після ковіду, що ходити стало важко. А чому виникла думка, що крісло колісне стане розв’язанням цієї проблеми?
- Я кожен день з вікна дивлюсь на те, як роз'їжджає на такому мій сусід. А ще одній моїй знайомій діти подібне купили, вона каже, цим засобом зовсім нескладно керувати.
- А якби ви отримали теж такий засіб, як би ви його використовували?
- Ну, лікар до мене додому приходить. А ось продукти купити потрібно двічі на тиждень, комуналку оплатити - раз на місяць… Ніколи не думала, що колись стане для мене проблемою просто ходити пішки. Сусідів не напросишся, родичів – жодного немає.
- А скажіть, будь ласка, де ви можете зберігати крісло колісне?
- Як де! Дома, звісно!
- Живете у приватному будинку?
- Ні, у п’ятиповерхівці за школою.
- Тобто, у квартирі? А поверх який?
- Поверх третій.
- Ліфт є?
- Так п’ятиповерхівка ж! Який у ній ліфт…
- А якісь ще варіанти є? Щоб унизу якесь місто знайти?
- Будинок старий, під’їзд старий, у ньому з дверей одразу сходи. Діти навіть вєліки там не можуть залишити.
- Тобто, вам буде потрібно для кожної поїздки до крамниці та банку тягати свій транспорт на собі по сходах з третього поверху та на третій поверх як мінімум 8 разів на місяць?
- ??? А куди я його у квартирі подіну? Однокімнатній?!
Любов Аристархівна сиділа засмучена. Мовчала.
А ось Ростислав Олександрович навпаки, здавалось, мав що сказати.
- Тітко Любочко, та вам же не крісло потрібне, а помічниця! З соцзахисту! Маєте на неї повне право! Давайте, га?!. За тиждень оформимо вам у поміч найкращу дівчину!
За тиждень до Любові Аристархівни почала ходити соціальна працівниця Юля, яка взяла на себе все те, що літній жінці вже було важко робити самостійно.
Відносини мера та його виховательки налагодились. Вона навіть знову почала його, Ростика, хвалити, бо все ж таки непоганий з нього керівник вийшов!
Не без її, звісно, професійної участі…
Авторка: Ольга Тюріна, медіатор Commercial Mediation Group