Сьогодні минає чергова річниця ухвалення Закону України «Про медіацію». Дати важливі не самі по собі — вони нагадують про зрушення, про те, де ми були, і як далеко просунулися.
Коли закон приймали у 2021 році, медіація в Україні вже існувала: була практика, були ентузіасти, були навчальні програми, перші спільноти, перші спроби стандартизації. Але не було визнання. А в професіях — визнання змінює все.
Закон на наш погляд дав три речі, які визначили розвиток медіації останніх чотирьох років:
1️⃣ Легітимність.
Медіатори продовжують пояснювати «що це таке» і !як воно працює». Проте важливо, що держава впевнено сказала: ця професія існує, має рамки, принципи, етичну основу. Для бізнесу, судів, органів влади та міжнародних партнерів це стало важливим сигналом.
2️⃣ Доступність.
З’явилися формальні можливості для розвитку медіації у сфері сімейних, трудових, господарських спорів, у держслужбі, в громадах. І хоч шлях до реальної масовості ще далекий, але правове підґрунтя збудоване.
3️⃣ Спільні правила гри.
Закон задав рамку. Принципи, вимоги до навчання, етичні стандарти — це фундамент, на якому будується професія. Напевно він в подальшому потребуватиме оновлення, це нормально. Наразі важливо, що він є. Бо де є рамки — з’являється відповідальність.
Що змінилося завдяки закону?
За ці роки ми побачили: закон — не чарівна паличка, але він — точка неповернення.
- Якісно змінилися освітні програми з базової і спеціалізованої підготовки медіаторів.
- Судді й адвокати почали розуміти, що медіація — це не «про поговорити», а про інтереси, відповідальність і рішення.
- Бізнес став частіше звертатися по допомогу у внутрішніх і партнерських конфліктах.
- Громади відкрили для себе цінність медіації, зокрема на тлі війни та великих внутрішніх переміщень.
- Зросла кількість спеціалізацій: крім сімейної, шкільної, бізнес-медіації, отримали поштовх трудова, медіація в сфері інтелектуальної власності, медіація в громадах тощо.
І важливо — етичний вимір професії вийшов на новий рівень. Поява етичних комітетів, дискусій про конфлікт інтересів, межі ролі медіатора, якість підготовки — усе це народилося не в порожнечі, а в правовому полі, створеному законом.
А що не вдалося — поки що?
Варто бути чесними:
- Україна досі не має дієвих механізмів стимулювання медіації, існує брак практики для тих, хто тільки навчається або тільки вступає в професію.
- Інвестиції у популяризацію медіації залишаються недостатніми, а ринок формує себе сам.
- Нормативне врегулювання потребує вдосконалення і розвитку (досі не маємо змін у Довідник кваліфікаційних характеристик професій і КВЕДи тощо).
Добре, якщо ці «поки що» — стануть планом роботи.
Чому закон важливий сьогодні, у час війни та невизначеності?
Бо медіація стала не просто інструментом.
Вона стає культурною навичкою.
У країні, де мільйони людей втратили роботу, житло, близьких, відчуття контролю над життям — медіація дає те, що найбільше бракує: можливість бути почутим і впливати на власне майбутнє.
У бізнесі, де команди живуть у стресі та приймають рішення в тумані — медіація допомагає не втратити довіру і не зруйнувати партнерства.
У громадах, де люди з різним досвідом, травмами й очікуваннями змушені жити поруч — медіація стала способом підтримувати крихкий соціальний мир.
То що ми святкуємо сьогодні?
Не просто дату закону.
Ми відзначаємо шлях — спільний, складний, іноді повільний, іноді надзвичайно сміливий — на якому медіація з ідеї ентузіастів стала визнаною професією, частиною правової системи та інструментом розвитку країни.
І той факт, що медіація в Україні не зупинилась навіть під час великої війни, — мабуть, найкращий доказ, що ця професія має глибокий сенс і майбутнє.
Дорогу здолає той, хто йде.