Час йшов. Заснути не вдавалося. Вона вкотре думала, як почати розмову.

Вони дружили років десять і прекрасно розуміли одна одну.

Обидві досягли успіху в професії. Рішення відкрити спільний бізнес було майже спонтанним: подруга втомилася від постійного овертайму в Четвірці, а вона якраз дійшла до думки, що вкладатися 24 на 7 в чужий бізнес не дуже то й цікаво.

Приблизно тоді ж їй стало ясно, що 24 на 7 – в будь-якому разі не для неї. Тому в своєму бізнесі їй важливо було знайти баланс «життя – робота».

З подругою це не обговорили, але було відчуття, що й тут вони співпадають.

Бізнес злетів майже одразу – клієнти, замовлення, співробітники. У перший офіс навіть не в'їхали: виросли поки йшов ремонт – довелося шукати більший.

Але чим краще йшов бізнес, тим складнішим ставало спілкування. Вона постійно опинялася в ролі «А баба-яга проти»: «Ми не будемо зараз витрачати гроші на рекламу! Ми не можемо взяти цих двох клієнтів до Нового року!» А йдучи додому о 6.30 або відмовляючись приїхати в офіс у вихідні, вона відчувала себе майже зрадницею.

– Тобі зовсім не потрібні гроші? Могла б і раніше сказати!» – кинула їй подруга, коли вона критично зустріла ідею відкрити другий офіс у Львові.

Але більше за все було шкода їхню дружбу.

«Ми будуємо дві різні компанії! – промайнуло в голові, – ми не звірили «картинки» і не обговорили спільні цілі бізнесу. Кожна має особисті цілі і тягне їх у бізнес, але вони у нас різні. Нам потрібно говорити про те, якою ми бачимо компанію, які спільні цілі, і про все інше, звичайно. Ми будемо говорити про це – прямо завтра».