Конфлікт-сталкеринг по-медіаторськи

Уявіть собі дівчинку Христину* вісімнадцяти років, студентку престижного, омріяного вишу – об’єкту гордості та основи її правильного майбутнього, яка раптом втратила можливість до нього приїхати. Просто фізично. Бо між нею та ним – раптом – у лютому 22-го – виникла лінія вогню...

Життя без Її дозволу пояснило наочно, що таке окупація. Дім перестав бути будинком-фортецею: вже не захищав від непроханих гостей, які могли завітати без стуку, пошматувати улюблену «парадку» та витерти об неї ноги, а на саму дівчинку «гості» дивились так, що бабуся закривала її собою та починала тихенько плакати. Батьки та бабуся дівчинку ховали від жадібних очей «визволителів», як могли. А вона іноді збігала до лісу та відчайдушно боксувала, використовуючи стволи дерев замість боксерської груші. Руки розбивала вщент, але це допомагало не розірватися серцю.

Зрідка, коли з’являвся хоча б нестабільний зв’язок, спілкувалась з к кимось з універу. І одного разу почула: якщо не зможе протягом місяця приєднатись до навчання, її будуть вимушені відрахувати.

Батьки казали: їхати – це самогубство, бо  самотня молода красуня в «сірій зоні» - приваблива мішень,  пішохідний перехід через декілька кілометрів пішохідної нейтральної полоси постійно прострілюється, грошей на надійних перевізників та на шлях через половину Європи родині не назбирати навіть на одного, тому про те, щоб забезпечити доньці супровід хоча б до «сірої зони» - місія нездійсненна…

Родина жила страхом за дитину, а дівчина – прагненням вирватися з пастки, у якій опинилась. Хоча, якщо казати відверто, вона теж боялась. Проте вдень та вночі думала тільки про те, що називала "втечею з Шоушенка". Розуміла, що без підтримки сім’ї не впорається. Але чим наполегливіше поверталась до розмов про поїздку, тим більш зростали страхи батьків.  Напруга у відносинах зростала, позиції сторін втрачали залишки гнучкості.

Тоді дівчина прийняла рішення звернутись за допомогою до медіатора.

Медіаційні кейси

Так історія Христини стала медіаційним кейсом. Як пізніше виявилось, першим з низки подібних. Між собою ми прозвали такі кейси  «конфлікт-сталкеринг по-медіаторськи». Бо вони про те, як, використовуючи медіацію, допомогти клієнтам знайти спосіб пройти небезпечний шлях до мети з мінімальними втратами. Досягнути та вижити.

*   *   *

Христина стала першою стороною в процесі, її мама, батько та бабуся склали коаліцію другої сторони. Вони не виглядали класичними сторонами – опозиціонерами, хоча й випромінювали різні, часто дзеркальні, емоції. Христина була сповнена безрозсудною потребою діяти, навіть якщо дія дорівнює смертельному ризику. Батьки визнавали, що найкращим рішенням (так, безумовно, й сумніву немає!) було б знайти спосіб переправити її на «велику землю». Проте не бачили безпечної логістики, не знали, де добути потрібних немалих грошей, тому казали Христині: «поки – ні». А самі жили у страху, що вона «нагарячкує, наробить тут чогось такооого, бо дівка – напалм».

*   *   *

Порядок денний був зафіксований на дошці так: «Поїздка до університету?». Лише один пункт. Зі знаком питання, який – з різних міркувань - були готові бачити на дошці обидві сторони.

*   *   *

Початок спільної зустрічі проілюстрував усім учасникам процесу, як важко повноцінно мислити, коли мозок та весь організм постійно шукають ознак загрози.  Здавалось, що кожна фраза наших клієнтів так чи інакше містить в собі щось про страх:

• страх відрахування з універу,
• страх полону,
• страх фізичного насилля,
• страх втратити зв’язок,
• страх зникнути без сліду,
• страх нестачі грошей,
• страх батьків відпустити дитину без можливості забезпечити її безпеку,
• страх страху...

Чим більш процес рухався по цьому колу страхів та побоювань, тим більш  Христина та її батьки гнівались один на одного. Медіація не давала їм чарівної палички для безболісного вирішення проблеми. Вони знали, що її, тієї палички, не існує, і це усвідомлення їх фруструвало ще більше та ще більше розділяло емоційно.

***

Від напруги втомились усі. Було вирішено оголосити коротку перерву. Ми присвятили її каві, солоному печиву… та питанню, до якого наші медіанти, здається, не готувались, як серйозне не відчули, як частину процесу не сприйняли, бо ми «забули» їм нагадати, що хвилини відпочинку  сплили.

Питання було таке: а що б ви зробили, якби не боялись?

Ніхто не вдарив в умовний гонг, щоб оголосити початок нового раунду медіації. Проте учасники процесу вже зібрались за столом та почали обговорювати головне питання дня у зовсім новій тональності. Нібито менш серйозно, ніж раніше, точно менш напружено. І це була нібито й не медіація, я просто розмова за чаєм – усі прийняли це як умову гри. А гра завжди більш безпечна, ніж життя.

Старші члени родини почали з мрій про килим-літак, Христина почала пригадувати магічні засоби з Гаррі Поттера… Мрії емоційно перенавантажених людей поступово заміщувались реалістичними міркуваннями за моделлю «проблема – завдання – рішення».

Фізична відстань між учасниками процесу скорочувалась. Вони ставали схожими на команду змовників.

***

І змовники вже були готові приступити до розробки плану.

• Чи є у вас план, містере Фікс? – спитала бабуся Христини й додала, що їй терміново потрібне додаткова (а велика у вас знайдеться?) – чашка чаю. Бо доброго плану без великої чашки чаю не зробиш!
• План – з’їсти слона, - підтримала гру бабусі дівчина. – А з якого місця почнемо відкушувати?..

***

Почали з питання, що є необхідним для того, щоб почати «їсти слона».

Що потрібно, щоб почати планування виїзду Христини?

Гроші? А чи буде наявність необхідної суми сьогодні означати, що дівчина зможе виїхати завтра?

Тобто, ви кажете, що якщо б вже точно мали певну «дорожню карту», якій би довіряли, то змогли б вирішити грошове питання в короткий термін?

Тоді, виходить, головне та наріжне – це саме розробка логістики?

Що для цього потрібно? Більш-менш стабільний доступ до зв’язку та інформація?

Що можна зробити, щоб мати можливість користуватись інтернетом за потребою?

Добре, що є можливість домовитись з сусідами, в яких Інтернет працює достатньо стабільно.

А з яких джерел ще ви можете отримувати потрібну інформацію?

«Сарафанне радіо», звісно, буває дуже активним. Проте як ви ставитесь до того, що воно «транслює»?

Як можна, на ваш погляд, відрізнити інформацію, яка варта довіри, від тієї, що ми називаємо плітками?

Люди іноді розповідають про якісь новини у катастрофічному, кошмаризованому ключі. Як думаєте, як до цього ставитись?

Ви кажете, що маєте знайомого, який завжди розповідає історії про події, які нібито спостерігав або у яких нібито брав участь, і вони усі – як сценарії для кіно. А з вами нічого такого ніколи не відбувається. Давайте поміркуємо, як ставитись до історій сусіда, якого ступеню довіри вони варті?

А якщо йдеться не про сусіда, а про новини в Інтернеті. Чи можемо ми вірити кожній новині та кожному факту? Як визначитися з рівнем цієї довіри?

Христина пригадала, що має конспект лекції з інформаційної гігієни. Сім’я вирішила, що пропрацює його разом.

***

Перейшли до страху батьків відпустити дівчину в небезпеку та невизначеність саму.

А якщо б не саму, було б  спокійніше?

А якщо з кимось, то хто б це міг бути?

А  які якості він, вона або вони повинні б були мати?

Ви кажете, що було б добре, щоб це була літня пара, нібито вона їх онука?

А чому такі люди мають супроводжувати Христину?

Тобто, було б добре, щоб вони теж їхали на «велику землю», і теж би були не проти мати поруч когось, хто зможе їх підтримати, в тому числі й фізично?

Де ж таких можна знайти? В місцевих чатах, які Христина вже вивчила як таблицю множення?

Спитати, хто зацікавлений мати компаньйонів для такої складної подорожі?

А як ви впевнитесь, що ці люди – ті самі, які допоможуть, а не нашкодять?

Познайомитись особисто? Вибрати тих, до кого виникне довіра, в кого «тут» залишаться близькі?.

Рухаючись приблизно таким шляхом, вирішили цю задачу.

***

Проте задач залишалось ще багато.

Найгарячішим та найпекучим завданням  було придумати щось таке, щоб вберегти неймовірну, схожу на Одрі Гепберн Христину від небажаної уваги небажаних кавалерів.

Що змушує вас вважати цю небезпеку особливо гострою?

Розкажіть більше про негативні факти, на яких ґрунтуються ваші побоювання?

А чи відомо вам про успішний досвід уникання дівчатами небажаної уваги, яку ми зараз обговорюємо? Що, на вашу думку, цьому сприяло?

А чи бувають ситуації, коли Христина в неприємному оточенні почувається відносно спокійною та захищеною?

Що крім присутності третіх осіб, особливо літніх людей з числа місцевих мешканців, додає впевненості Христині?

Як впливає вибір дівчиною «луку» на градус небажаної уваги до неї?

А чи є готовність їхати через пів Європи з навмисно немитим два тижні волоссям, у безформному одязі, а до найближчого дружнього кордону – з тональником кольору  «городньої засмаги» з бабусиних  дівоцьких запасів?..

Ще важливе. Батьки кажуть, що Христина іноді в небажаному спілкуванні спалахує, як напалм. Як це відбувається? Чи піде така модель поведінки на користь безпеки дівчини?

Чи є в Христини мотивація знайти спосіб опанувати свої емоції, щоб не провокувати конфлікт?

Щоб це міг би бути за спосіб? Скопіювати дещо з манери поведінки Полумни Лавгуд?

Що ж, над цим варто поміркувати… Може дуже непогано спрацювати.      

***

У цьому медіаційному кейсі було насправді пропрацьовано багато важливих речей. Іноді не дуже… звичних для медіаторів.

Про усі писати не будемо, бо конфіденційність – наше все, а життя, таке, яке воно є на сьогодні – триває.

Ну, ви розумієте.

Скажемо лише про найважливіше.

У Христини та її сім’ї все вийшло, як планувалось.

Дівчина вже понад рік навчається в улюбленому універі, надсилає нам фотки.

На першій світлині вона була втомлена, щаслива й з тюрбаном з рушника на голові.

А під світлиною був підпис:  «Воно було того варте. Скажіть усім:  воно  того  варте!»